пятница, 6 мая 2011 г.

Плитка шоколаду













Та осінь  була схожа на безкінечну плитку молочного шоколаду, з тонким смаком і п'янким ароматом какао. Ми їли його, кусали прямо від плитки, зі шматками фольги та яскравої обгортки.
Вона любила осінь понад усе на світі. Ці безкінечні зливи і сонце, що пропалювало на килимі діри. Запах прілого, згорілого листя і вогкий туман.
Вони не бачились вже дві осені. Дві осені, що ніби випали із пам;яті. Перестали існувати. Розчинились у часі.
Забула. Вона забула ті дзвінки опівночі. Зелений ґудзик виклику. Голосні ридання у слухавку. Істерики до рання.
Сірий, каламутний ранок. Кінець листопада. Чашка міцної кави. Волохаті тапці. Сигарета. Давно хотіла кинути курити. Завтра.  Знов забула полити квіти. Зав;яли. Перевірка пошти. Панчохи. Спідниця. Блузка з жабо. Парфуми. Високі підбори. Ключі.
Голосна вулиця багато міліонного міста. Шум і гамір. Знов густий туман. Волосся перетворилось на пучок закручених білих локонів.
Жетон. Метро. Люди. Багато людей. Його очі. Ні. Помилилась. Посмішка. ВІН. Це справді він. Говорить по телефону. Напружено щось пояснює. Заходить у вагон. «Зажди!» - подумки. Вона побігла за ним. Стрибнула у розчинені двері. Спізнилась на роботу. Байдуже.
Вона стояла позад нього у переповненому просторі і вдихала його запах. Ні, не забула. Не змінився. Зовсім не змінився. Струм по тілу. Знову. Шалений, нестримний. Тисячі божевіль в ній враз прокинулись і бились. Пручались. Пульсували. Голосно. На весь Всесвіт. Відгукувались барабанами в голові. Господи!.. За що?..
Повернусь на «раз, два, три!». Раз… Раз… Господи!.. Раз, два… Три. Три! Повернулась. Цей погляд. Струм. Барабани. Голосно.
«Привіт!..» Вона не встигла договорити. Він обійняв її рукою за голову, запустив пальці у м;яке, курчаче волосся. Впився вустами у її вуста. Сильно. Пристрасно. Беззаконно. Закохано.
«Привіт! Привіт, моя маленька дівчинко. Привіт. Як довго я шукав тебе. Цілу вічність. Ніколи не відпущу. Ніколи. Привіт…»

Комментариев нет:

Отправить комментарий